Право на пам’ять та спорт

Дивні відчуття охоплюють після прочитання статі „Україна і Польща: не футболом єдиним12.06.2008 18:15 ___ Богдан Червак, для УП” адже як можна на історія дивитися тільки через призму героїзму та терпіння, як можна з легкістю давати однозначні судження від імені цілого народу? Прикрим є бажання видавати бажане за дійсне, фальш за реальність.

„Хто володіє минулим, той володіє майбутнім”, - так Оруел описував діяльність міністерства Правди. Нажаль і нині є люди та організації, що переконані в існуванні української, польської, німецької або французької правди. Мені видається, що правда є одна і вона ніколи не може бути національно забарвленою. Так само, як справедливість ніколи не може бути по стороні білих або чорних, вона або є або відсутня. А громадянам України нав’язується думку про паралельне існування мінімум двох, трьох, чотирьох або і більше правд і справедливостей.

Чи був Голодомор 1932-33 р. геноцидом не є проблемою для польського суспільства, для українського це проблема. Те, що Україна незалежна держава, однією з перших визнала „ворожа” Польща. (чи варто згадувати, що для частини населення України власна незалежність становить проблему???). Також для Польщі не є проблемою, вже протягом 17 років провадити про-українську політику не тільки у Європі, але й у світі. Для України важко провадити навіть про-укараїнську політику.

Суспільна думка нашого західного сусіда ніколи не була роздерта між вибором на Захід чи Схід, поляки чітко знали і знають чого хочуть від історії та майбутнього. На відміну від нашого суспільства, яке ніколи не було єдиним у виборі ані політичних, ані історичних цілей. Визнання Голодомору геноцидом не сприйнято суспільством однозначно, інтеграція в Євроатлантичні структури також, ОУН-УПА герої тільки для вибраних, Православні церкви теж поділені на наших і ніби наших, мова, коаліція, Дніпро майже все на Україні поділені на дві частини, а деколи і на три. Може це національна риса??

Та я питаю, чи частина України, а саме так є у випадку поглядів пана Червака, має право докоряти Польщі у бажані вшанувати пам’ять невинних жертв Волинської різанини???

Обурює, що є люди які готові нагнітати істерію між двома братніми народами коштом своєї власної думки. Обурює те, що не маючи консенсусу у власному домі намагаємось когось повчати.

Кожний народ має право до вшанування власної історії, але кожний народ має обов’язок до визнання своїх історичних злочинів. Нажаль наша спільна історія з Польщею має трагічні сторони. І цей трагізм не лежить тільки по одній стороні, бо підчас війни немає добрих і злих, війна не вибриє засобів, а люди проявляють як найгірші сторони, так і найкращі, війна найгірше, що трапляється у житті людини. Тому ганьбою було б приховувати факт Волинської різанини, що мала характер етнічної, але ще гіршим є відбирати людям право до пам’яті про цю трагедію, бо саме так чинять тоталітарні режими.

Потрібно розуміти, що підрахунок хто кого більше вбив не є конструктивними, так само як не можуть бути результативними слова поєднання та примирення, що виголосили двоє посткомуністів та любителів випити, підчас 60 річниці Волинської трагедії.

Чи може, для пана Червак Кваснєвський та Кучма моральні авторитети, що спроможні поєднати народи??? Не потрібно помпезних відкриттів пам’ятників та трагічних промов із вуст, що ніколи не казали правди. Потрібна визнання того, що є правдою, якою б вона кривавою не була. Тому саме це має бути зроблено дійсними лідерами націй, нажаль таких не видно.

Та болить інше, що в України певна політична опція бажає видати свою думку, за думку всього народу. Болить те, що не розібравшись у власній історії, яка сповнена кривавих і трагічних сторінок, у нас так просто вказується на біле та чорне, а політики так просто спекулюють на болісних сторінках історії, які пережили наші діди. Болить те, що ми не в стані визнати, що також здатні на расизм, антисемітизм та фашизм. Болить те, що діти в школах вчать декалог Міхновського.

Але найприкрішими є слова пана Червака, що „Можна не сумніватися, що у Львові, інших містах західної України, Києві знайдеться чимало людей, яким є що згадати, коли йдеться про українсько-польські історичні суперечки”.

В Польщі теж є свої ура-патріоти, але чомусь там прийнята говорити про позитивне співробітництво та плани на майбутнє, а не підігрівати взаємну ненависть, бо від школи до університету навчають, що Україна це незалежна держава, а українці це не відмінність росіян, а окрема нація. Для того, щоб так було причинилися найславніші польські інтелектуалісти Єжи Гедройц, Владислав Бартошевський, Іван Павло ІІ, вони лікували хворі амбіції та національні комплекси поляків.

Тому зовсім не стосовним видається увага пана Червака щодо пам’ятник Львівським Орлятам, на тлі відновлення пам’ятника Катерині ІІ або монументів Леніна чи Дзержинського. Чому така жовч та ненависть?

Пам’ятник дітям (середня віку оборонців 15-18 років), які захищали місто, якого вже немає. Так Львову і Кресів вже давно немає вони зникли разом із кордоном по Бугу та ешелонами переселенців у 1945 році. Польського міста Львів немає і за це треба „дякувати” Сталіну. Полякам залишились тільки спогади та бажання приїжджати час від часу у підупалі краї свого дитинства. Чи це комусь заважає???

Мені видається, що нам потрібно не нагадувати хто, кому і за скільки, що винний. Нам потрібно розібратися у своїх героях! Та дійти консенсусу принаймні у деяких питаннях внутрішньої політики, та розібратися у тому, що ми пам’ятаємо і кого шануємо.

Окремо варто відзначити, „факт антиукраїнську істерії у Польщі”, рік тому не було закрито україномовної ТВ-студія, яка функціонує за податки поляків, оскільки це було б не гарно по відношенню до української меншості. Чи наприклад відділи україністики в Варшавському, Ягелонському та інших університетах це свідоцтво польської пихи і українофобії. Цікаво де ще так підтримують українську мову і культуру?

Тому пропоную бути більш обережними у висновках та коментарях стосовно інших, якщо навіть свої не переконані у раціях стосовно героїзмові воїнів ОУН-УПА

З’явившись у ХІХ ст.., нації заповнили кров’ю все ХХ ст.., на моє особисте переконання, національну гордість потрібно будувати на сильній економіці та спортивних досягненнях, а не на історичних спекуляціях кому більше болить.

Україна і Польща мають спільну історія і не варто у ХХІ ст.. рахувати хто і кому, більше, завдав шкоди, варто будувати спільне майбутня для того, щоб не повторювались злочини минулого. Саме таким, спільним майбутнім має бути Євро 2012.

Друга Мова, як факт.

Дискусія про другу державну мову виглядає як підігріті пельмені, ніби то саме, що було вчора, але вже не смакує, як за першим разом. Проте в умовах постійного подорожчання продуктів відігріти вчорашнє необхідно.

Дебатування стосовно необхідності та актуальності впровадження другої державної мови ніколи не була дискусією із площини світогляду та ідеології. Адже обидва явища зникли з політичного простору так там і не з’явившись.

Питання другої державної мови подається нам як вибір керенку розвитку у геополітичному плані. Агітація за або проти розгортається у площині політичного радикалізму та популізму одночасно. У країні, що від моменту проголошення незалежності переживає кризу у всіх сферах життя питання мови є одним із найгостріших.

Пропонував би, для відмінності, розглянути питання мови очима не громадян України. Як проблема двомовності бачиться з-поза .

ЗА-КАРДОН

Вже майже рік як я проживаю поза Україною. Маю можливість до спілкування із великою кількістю людей з різних країн світу від Бразилії до Японії та Африки. Мова спілкування у цьому контексті характеризується тільки і виключно як комунікативний засіб, за кордоном мова завжди інструмент, нажаль в середині країни мова може бути засобом до будови політичного капіталу.

Потрібно сказати, що друга мова для білінгвістичних та полілінгвістичних країн є мовою колишньої імперії. Так є в країнах колишньої Югославії де де-факто всі знають і розуміють сербську, так є в майже у всіх країнах Африки так є в Фінляндії і Ірландії.

Для кожного громадянина України російська мова є так чи інакше мовою колишньої імперії. Оскільки дивно собі уявити спорідненість між мешканцями Запоріжжя і Ферганської долини. Я не заперечую наявність росіян в Україні чи російськомовних українців. Я стверджую, що російська мова на теренах колишнього СРСР включаючи країни Балтії є тільки і виключно засобом комунікації колишніх народів „єдіного і неделімого”. Адже так само майже кожен молодий громадянин Індії знає англійську мову добре чи погано це в умовах глобального ринку ???. Або нещодавня конференція по уніфікації португальської мови, яка стала тепер більш бразильською. Для нас більш наочним буде приклад країн неіснуючої Югославії. Майже кожен, від Словенії до Косова, говорить сербською мовою. Тому для слов’янина, який принаймні трохи знає ще одну слов’янську мову (не обов’язково сербську чи російську), порозуміння на Балканах не складатиме труднощів. Іншою стороною медалі ідеї „Імперської Мови” є можливість навчання молодих людей з Африки у Франції чи Британії. Мова імперії звузила світ до одного знаменника. Мова імперії збагатила нас ще однією культурою (при умові, що ми знаємо свою). Та дискусія про те яка імперія краща і яка по собі що доброго залишила буде напевно не етичною.

Для України російська мова є, і напевно надовго залишиться, другою мовою. Оскільки більшість іноземних бізнесменів, що вчили українську мову відмовились від неї, як не конкурентної у порівнянні із знанням російської. Знайомий чех, вибір мов аргументував просто: англійський вивчаю, щоб розмовляти на Заході, а російський для того, щоб говорити на Сході. Факт знання російської мови в Україні для іноземця у нікого не викликає сумнівів. Будь-який порадник для подорожуючих по Україні виданий закордоном говорить про те, що знання російською мови є достатньо для комунікації. Мова це засіб для комунікації, а не політики. Діти китайських дипломатів в Україні вивчають англійську та російську мову.

Україну і Словенію не пов’язують тривалі зв’язки а ні велика подібність крім колоніального минулого. Посольство цієї республіки було відкрито у Києві цілком недавно, а на всю Словенію є тільки один дипломований перекладач із української мови. Тому для громадянина України, який укладає шлюб у цій країні на церемонію запрошується перекладача з російської мови. Хіба це не виразний приклад того, яка мова є другою для громадян України. Але прошу повіріти, що злих інтенцій там не було у країні де година праці є найвищою серед країн центрально-східної Європи важливим є результат та діяльність а не політична суперечка хто має стародавнішу історію. Важливим є теперішне.
Цікаво чи Партія „Свобода” сприйме дії Словенського ЗАГСу як загрозу для української думи та свідомості, а Партія Регіонів проголосить Словенію першою країною, що визнала в Україні російську мову, як другу державну і буде вимагати від МЗС, щоб дипломати у Любляні говорили виключно сербською!

Мова чи язік???

України продовжує бути складовою імперії, так буде продовжуватися настільки довго настільки економіка найбільшої європейської держави буде переживати переманену кризу та падіння. А громадяни України будуть їздити без віз тільки у країни СНД і то не всі.

Знання ж російської мови не є для українців жодним позитивним фактом без знання ще однієї мови. Оскільки мова потрібно для того, щоб засвідчити свої знання, симпатії або ненависть та нічого цього ми як народ не зробимо поза межами України, якщо не будемо говорити мовою нашого співрозмовника.
А наш діалог з російськомовним співрозмовником вже і так достатньо довго триває, щоб у ньому сказати щось нове.

Тому пропонував би факт, другої державної мови визнати як такий, що доконався незалежно від нашого бажання і небажання. Натомість пропоную впровадити на конкурсній основі ще одну загальнообов’язкову мову тієї держави, уряд якої погодиться про спонсорувати її вивчення в Україні. Хтозна, може будемо вчити арабську і отримаємо нескінчений запас нафти та право до еміграції в ОАЄ, або після вивчення китайської будемо єдиною державою посередником у розмовах із Піднебесною!

Але не варто, законодавчо надавати російській мові статус державної, мій друг, з Білорусі, розповів байку про те, як американський дипломат приїхавши до Мінську і мав проблеми, оскільки більшість чиновники чомусь не розуміло його, коли він говорив . . . по-білоруськи.