Українцям варто завжди розраховувати тільки на себе або про те як ми ляхів поконати можемо.

Завжди дивувало, чому подвійні стандарти використовує США або Росія, а ми ні. Ось і у нас є можливість провести політику подвійних стандартів до якої закликає нас Богдан Червак (У Польщі заборонять українське слово? http://pravda.com.ua/news/2009/7/28/99056.htm). Отож як Україні вирішити проблему не конкретності української мови не в Україні. Або чому польська громада хоче бути менш українська ніж сама Україна. Мої пропозиції, щодо конкретних дій по не допущенню закриття україномовної передачі на не українському телебачення, такий шанс раз на сто років трапляється.

Спочатку візи, про наболіле, як без них.

Гнів та солідарність оволодіває кожним із нас, коли у далекій далечині і близькій близині про нас козаків злеє слово скажуть, тому потрібно діяти панове-браття. Бо краще всього боротися і побороти антиукраїнську політику в Канаді, але оскільки там температура майже така ж як в Красноярську, боротьбу краще всього розпочати із Польщі адже і ближче і демократичніше буде.  

Коли у Їхньому Євросоюзі не дай Боже, якийсь характеристичний консул образить нас давши замість візи дулю то ми вчинимо ґвалт і скажемо, що не те, що ваша віза, нам і зона вільної торгівлі не треба з такими хама як ви. 

Але ми можемо і суворіше відреагувати наприклад запровадити візи для ЄС та інших капіталістично-розвинутих країн, бо ж як це воно вони до нас, а ми до них ніяк, не по братські, не по нашому. Он Росія і візи має і кого хоч не пускає до себе, а ми, що ликом шиті, пальцем роблені. Не пустім іностранца і на п’ядь нашої землі, дарма, що іностранцу та земля може і треба та боїться він сюди їхати, тому і нас до себе не дуже охоче і кличе, надаючи перевагу хорватам, сербам та іншим балканцям і румунам. 

Але це так невеличкий ліричний відступ до набагато більш серйознішої та вагомішої проблеми. Проблеми „Язіка” як кажуть наші східні брати. Оскільки саме від них нам треба повчитися реакції на мовне питання.  

Отож як ми – могутні та горді Українці (так і пригадується Остам Вишня), можемо відвоювати україномовне телебачення у Польщі. Адже ні що так не грітеме душу як солов’їна мова закордоном.

На початок, варто подати заяву до Ради Безпеки ООН про придушення української мови на не широких просторах між Бугом та Одрою, та натякнути Росії, або Китаю що у разі підтримки ведемо їхній діалект як другу державну мову на Дніпровських кручах. У питанні відозви варто українському МЗС проконсультуватися із Росією оскільки саме там знаходяться найбільші фахівці від мовних проблем та утискань корінного населення та соотечественіков. Адже як розцінити цинічне закриття україномовної „Теленовин” на польському ТБ.  

Наступним кроком має бути з’ява, що Євро 2012 проведемо з Росією або з Молдовою. Думаю, Варшава відразу схаменеться, та зрозуміє, що її загравання Берліном закінчитися можуть тільки поділом, а навіть ще чим гіршим.  

Ще можемо пригрозити, клятим ляхам, не купувати їхнього дешевого м’яса, фруктів та овочів, меблів, миючих засобів, вбрання та сотень інших товарів. 

Та гнівно відмовитися від малого прикордонного руху. Ой і боляче їм буде, аж по самий Вроцлав із Щечінем гикнеться, лиходіям.  

Варто задуматись, над найбільш цинічним та зухвалим вчинком, який можуть українці зробити полякам від часі волинської різанини, МИ відмовимось від контрабанди цигарок та горілки. Думаю після такого кроку, наші західні сусіди відразу відновлять україномовне телебачення, а можливо навіть розширять перелік телепередач. 
  
Але остаточним вирішенням україномовної проблеми мабуть варто займатися в Україні і то по обидва боки Дніпра. Оскільки НАМ ні НАТО, ні ЄС, ні Верховна Рада з Кабінетом і Секретаріатом нічого не гарантують у питаннях мови, судочинства, соціальних гарантій, розвитку, а навіть занепаду. 

Свого научайтеся, а вже потім вчить свого інших.  

Еліта? Народ? Майбутнє країни . . .

„Єдиним джерелом влади є народ” — це патетичне гасло лунає не тільки у нашій славній конституції, але у сотні інших конституцій. Тобто народ приймає рішення, і нібито це робить шляхом демократичних виборів. Все просто та ясно. Чому ж все так погано, принаймні у нас?

Тому перше питання про народ, друге питання про людей яких наділив цей народ владою, як-то кажуть політологи „єліта”. Тому, що споглядаючи на їх діяльність саме так хочеться їх назвати наших державних мужів. 

Чи існує український народ? Для частини громадян України це не риторичне питання, для них це вимисел націоналістично-буржуазної пропаганди, для іншої частини український народ непросто є був і буде, він є прекурсором світової історії, і ще стародавні єгиптяни тремтіли на саму згадку про мешканців Придніпров’я. Безперечним є те, що для сучасного українського суспільства, з його багатогранністю, українська держава становить лише матеріальну цінність. Чому? Тому, що заможні та успішні бізнесмени не спроможні вести відкрито та легально бізнес в умовах ринкової економіки, скільки українських компаній котуються на західних біржах? Складно бути чесним, якщо немає у цьому потреби, а ні внутрішньої, а ні зовнішньої. Тому для всіх наших олігархів та просто багатих людей Україна є цінністю тільки тому, що вони тут, і тільки тут здатні заробляють гроші (великі гроші) які ніколи не змогли б заробити, а навіть примножити у будь-якій іншій країні. Бізнесмени від малого до великого будуть дбати про України рівно настільки наскільки вона їм як актор міжнародного права є необхідною для того, щоб примножувати свій капітал. Анархічна та гарна країна на передмістях ЄС є нічим Мексика біля багатих США, можна і гроші заробити, і право нагнути, і гарно та дешево відпочити.  

Для переважної більшості звичайних громадян Україна є ситуативною матеріальною цінністю, оскільки як свідчать більшість опитувань близько (зокрема Gallup корр.) 25% населення бажають емігрувати, а понад 5 млн. вже це зробили, а мінусовий приріст населення від 1991 року говорить нам тільки проте, що громадяни не бажають надавати своїм нащадкам українських паспортів. Безглуздо говорити про купівельну спроможність та інші цифри яки б свідчили проте, що так багата країна живе у таких злиднях. Для молоді, а зрештою не тільки для неї, Україна це ситуативна цінність при можливості обрати кращу долю закордоном вони це роблять не вагаючись. Пригадайте собі скільки однокурсників та однокласників або просто знайомих виїхало або збирається це зробити? На щастя кордони, у Західне ельдорадо, принаймні частково прикриті візами, а то залишились би в Україні самі . . . адже як відомо еміграція це виклик для найсильніших.  

Тому з одного боку ми маємо великий і весь інший бізнес, який не бажає змін пануючих еліти, оскільки це було б рівнозначне із власним самогубством. На всіх рівнях влади від місцевих громад до Верховної Ради всім відомо, що за тими або за іншим стоять конкретні люди з великими або ще більшими грошима. Тому сучасна політична еліта опираючись на вітчизняний або будь-який інший капітал не є у змозі народити зміни які б були однозначно радикальними та спрямованими на користь пересічного українця. Бо і місцевим і приїжджим вигідний такий балаган, всі хочуть заробити і то якомога скоріше.

З другого боку ми маємо український народ який від 1991 року перебуває у перманентній депресії. Чому депресії? Тому що не хоче розмножуватися! Якщо вірити істориками та філософам справжній народ здатний, до самоорганізації, щоб у момент загрози дати достойну відсіч. У мене змішане відчуття або не все так погано як мені видається, або народом тут і не пахло. На виправдання варто сказати, що білоруси переживають набагато більшу загрозу національної ідентифікації, як чим ми, а чехи наприклад ніколи не вирізнялися великою національною свідомістю, мало хто з сучасної чеської молоді пам’ятає чим були події 1968 року, проте не білоруси ж і не чехи ми, а УКРАЇНЦІ. І тут постійно задаю собі питання чи ми як народ спроможні, у даний історичний момент, породити лідера, який був би про українським не за паспортам і капіталом, а за діями???  

Політична Еліти не народиться сьогодні або завтра, якщо її не було 70 років. Але все більше мені пригадуються слова із „Повісті минулих літ” „прийдіть нами правити бо самі собою не можемо”. Не вже ці слова про нас, невже це вираз істоти наших місцевих ватажків пройшов через століття і лунає у сьогоденні??? 

Наприкінці хотів би сказати, що можна будувати українську націю на соціальних цінностях, таких як кількість з’їдених кілограмів ковбаси, бо нібито саме економічний успіх нас всіх об’єднає від Заходу до Сходу. Можливо так і буде, але тільки за умови, коли політики будуть здатні обстоювати інтерес України ціною не популярних рішень, ціною однозначності як у зовнішній так і у внутрішній політиці. 

Риторика війни

П’ятницю вечором стало страшно суверену держава була атакована, і не десь там в Африці, а поряд із нами на Кавказі. Було страшно і дивно, світ нічого не зробив, ми так і не подорослішали.

Насилля ніколи не було аргументом сильних, бійка чи віна свідоцтво того, що люди не вміють і не хочуть розмовляти, а державні діячі за каденції яких починаються війна не можуть бути героями. Однозначно і занадто різко??? Так, тому що будь-яка війна це злочин, немає справедливих чи добрих воєн, є тільки більш чи менш жахливі.

Напруженість на лінії Москва – Тбілісі явище не сьогоднішнього дня і навіть не вчорашнього, протистояння та однозначна риторика лунала з обох сторін. Чи ця риторика мала допровадити до війни, кому вигідна ескалація конфлікту, чому військові дії починаються у день олімпіади?

Грузія. Будь-яка війна об’єднує, якщо ввона триває на Сході об’єднує подвійно.

По парламентських та президентських виборах владі Сааккашвілі формально нічого не загрожує, оскільки всі незалежні спостерігачі визнали вибори за дійсні та як такі що відбулися без значних порушень. Проте опозиція наполягає на фальшуванні виборів та диктаторських амбіціях президента. Дійсно твердження, що у Грузії процвітає демократія будуть занадто радикальними. До цього варто додати, що від 2003 року так і не відбулося економічного чуда, більшість населення проживає за . . . .$, а так довго очікувана для грузинів реінтеграція Абхазії та Осетії так і не відбувалася. Грузія та грузині не здобули того на, що так очікували і за для чого вийшли під парламент в 20003 році (але чи вони одні). Проте незважаючи на складність всієї ситуації переважна більшість громадян підтримує президента. 
Чи Саакашвілі зацікавлений у війні? Чи грузинське суспільство потрибує конфлікту? Для кавказців, імпульсивність є характерною рисою. Проте чи військові дії можуть бути цьому причиною?  
Протягом тижня перед початком війни надходили постійні повідомлення про конфлікти та провокації між грузинськими військами і сепаратистами, потім були повідомлення про масове виїзд дітей та жінок із сеператиської Південної Осетії до Владіковказу. Провокації мали місце — це безперечно, проте встановлення винних видається мало реальним, однозначним є і те, що російські війська не здатні панувати над ситуацією, якщо мають місця провокації, які в подальшому призводять до повномасштабного конфлікту. Не компетентність російських миротворців підтвердилась, по раз другий коли Абхазія розпочала військові дії, а саме російські війська мали б запобігати цьому, оскільки миротворча місія полягає протистояти конфлікту як такому (незалежно від того хто атакує грузини, чи абхази). Дивним теж видається евакуація дітей з Південної Осетії, так ніби Росіяни чогось очікували чи готувались до якихось дій. 
Малоймовірним є те, що Саакашвілі діяв імпульсивно, адже війну з Росією він просто не спроможний виграти. Проте вже зараз він об’єднав всіх грузин, проти одно спільного ворога. Вся опозиція, що неприхильно ставились до президента одностайні у тому, що Росія допустилась агресії і потрібна оборона незалежності. Кращого претексту, щоб об’єднати грузинів годі було і шукати. 
Грузія виграла, об’єднання і переконання, що Росія не є і не може бути союзником, а навіть партером. Прикрим є те, що еліти Росії не переймаються тим, що про них думають інші.

Росія. Покоритель Кавказу.

Чому Росії вигідна війна? Які причини військових дій? Які будуть наслідки?
Для Росії війна не тільки потрібна, вона необхідна для екзистенції та підживлення імперських амбіцій. Жодна імперія не може існувати, якщо немає можливості вилити свій гнів, одні імперії виливають його на своїх громадян, інші на сусідні країни. 
Нажаль переважна більшість громадяни Російської Федерації досвід 90 років сприйняли за демократію. Тому нічого дивного не має в тому, що авторитарний Путін був сприйнятий як Спаситель і втілення справжнього російського керівника. Росія почала відроджуватися, дрібницями може бути те, що немає вільних газет чи телебачення, або те що всі підвищення у соціальній сфери результат високих цін на нафту та газ. Головним є те, що президента Росії почали боятися та не насміхатися. 
Для Росії війна на Кавказі це свого роду міфічний супротивник, який завжди повертається. Російська імперія вважала себе на Кавказі, а зрештою не тільки там, просвітитель і миротворцем, але і братнім народом, зокрема для грузинів (тому мабуть Росії так болить, коли хтось не хоче із нею брататися). Тому війна із Чечнею була необхідна, щоб показати собі і всьому світові, що це наша територія і ми її пильнуємо. Тому конфлікти в південній Осетії тільки на руку Росії. Гори не люблять слабих.
Блискавична війна розпочавшись у п’ятницю, завершилась припиненням військових дій, а не їх завершенням, у вівторок. Не повних 4 дні дали можливість показати, що Росія здатна на рішучі та односторонні дії, якщо буде вважати їх за слушні. Росія майже заявила про те, що вона є наддержавою, для того, щоб це сталось остаточно їй потрібно було з бомбардувати Тбілісі та прирівняти Саакашвілі до Хусейна. Нещастя цього не відбулося, проте прості росіяни сприйняли агресію своєї держави, як показ того, що Росія врешті повернулась до часів минулої могутності коли всі боялись, а танками можна було їздити по чеське пиво.
Та найжахливішим є те офіційна причина Російської агресії прагнення оборони своїх громадян. Це прекрасно коли держава дбає про своє населення (особливо про його добробут), але дивним є те, що російські паспорти вільно роздавалися у республіках, що нібито хотіли бути незалежними. Чи може Росія за атакує Голландію громадяни якої не бажають відпочивати у готелях разом із росіянами? Чи з бомбардує Крушив ель, як осередок русофобства? Я вже не кажу про Україну яка насмілилась не вводити російську мову як другу державну. Чи може причиною агресія на Україну буде те, що її територія не дає можливість громадянам Російської Федерації, що проживають у Придністров’ї до нормальної комунікації із Белокаменою, тому є нагальна необхідність протоптати стежку через Україну. Ззлочином є те, що Гітлер розділив Чехословакію посилаючись так само як Путін на дискримінацію судетських німців, страшно стає коли риторика націонал-соціалістів оживає у ХХІ ст.

ЄС. США. ООН. 

Нажаль кожна наступна війна підтверджує лише одну тезу, ООН нездатне дієво протистояти агресії. Але така неповоротка організація, як ООН вже у суботу мала проголосувати резолюцію про припинення військових дій, але чомусь Росія як член Ради Безпеки заметувала її. Можливо цей кризи не останній, проте перший в якому одна із країн Ради Безпеки веде військові дії в односторонньому порядку. Потрібно мати надію, що організація, що покликана пильнувати миру на планеті не перетвориться остаточно в клуб по інтересам. Можливо цей конфлікти зніми з очей пов’язку нейтральності Росії у Кавказькому конфлікті, та прискорить реформи у міжнародних організація. 

США однозначно висловилась з приводу військових дій і та територіальної інтегральності Грузії. Навіть більше, Америка вирішила допомогти транспортувати грузинські війська із Іраку. Більш різки заяви вирішено зробити устами урядовця середнього рангу, яким став Джеймс Джері (James Jeffrey) заступник радника президента в справах національної безпеки. „Будь-які російські дії в Грузії поза територіями Абхазії та Осетії привили до нашої великої, дуже великої стурбованості. ” Чи такі заяви налякали росіян? Навряд. Можливо поїздка Кондолізи Райс до Франції та Грузії буде більш діва ніж переговори на близькому Сході.

Але найбільше проблем на російсько-грузинському фронті заробив собі ЄС. Не одностайність та хаос у середині спільноти виходить завжди, коли потрібно робити однозначні та рішучі кроки у зовнішній політиці.
З одного боку виявились одвічні вороги російського імперіалізму, країни яким відоме, що таке російські танки на вулицях міст (країни Прибалтики та Польща). Ріска та однозначна реакція цих держав видається зрозумілою з позиції того, що пережили ці народи. Проте їх позиція показала наскільки Європа є без радною у зовнішній політиці без нового трактату. Адже у той самий час німецькі соціалісти вустами міністра закордонних справ заявляють про порушення Грузією міжнародного права на, що співправлячі християнські демократи в особі Ескарда вон Кладена хадецький експерт від зовнішньої політики (Eckartd von Klaeden), що Росія не є нейтральною стороною у конфлікті та постійно підливає масла в Кавказький конфлікт. А канцлер Меркель, демонстративно планує свій візит тільки на п’ятницю, таке відкладання зустрічі аж занадто дивне, че це не прагнення толеруваня конфлікту і відсторонення. Кавказька криза та президентура Франції у ЕС буде свідченням того, чи ЄС хоче, а не тільки може, говорити на рівних із Росії та не закривати очі на невигідні справи. Московський візит Саркозі завершився підписанням документу який може стати підставою майбутнього договору, але сам візит не виглядав однозначно та впевнено. Європі бракує харизматичних та відповідальних лідерів. 

Замість висновків.

Грузія не може виграти цю війну, а її населення та опозиція переконалось, що північний сусід це набагато небезпечніше ніж будь-які внутрішні протистояння. Росія у черговий раз показала перш за все собі, а потім вже цілому світу, що вона може, при великому бажанні, зробити із кожним хто їй протиставляється. Її громадяни отримали ще один укол національної гордості та ненависті до всього західного. ООН довела, що нездатна протистояти конфліктам. США черговий раз переконалось, що у Росії особенная стать. ЄС отримало черговий приклад того, що нездатна функціонувати на міжнародній арені без реформ та більшої внутрішньої інтеграції. 
Світ стоїть перед народження нової холодної війни у якій зацікавлене передусім Російське керівництво. Адже ні що так не тішить національну гордість, як маленька війна яку виграєш. А що з того, що російсько-грузинські стосунки зіпсуті на цілій лінії, он Ізраїль пів арабського світу не визнає, а Японія не погодилась із стратою Курил і до нині. Певним є одне, що даний конфлікти є тільки прелюдією до подальших дій Кремля, які вони будуть побачимо, сьогодні може сказати лише:
Нажаль всі ми програли, почалася ще одна війна! 

Право на пам’ять та спорт

Дивні відчуття охоплюють після прочитання статі „Україна і Польща: не футболом єдиним12.06.2008 18:15 ___ Богдан Червак, для УП” адже як можна на історія дивитися тільки через призму героїзму та терпіння, як можна з легкістю давати однозначні судження від імені цілого народу? Прикрим є бажання видавати бажане за дійсне, фальш за реальність.

„Хто володіє минулим, той володіє майбутнім”, - так Оруел описував діяльність міністерства Правди. Нажаль і нині є люди та організації, що переконані в існуванні української, польської, німецької або французької правди. Мені видається, що правда є одна і вона ніколи не може бути національно забарвленою. Так само, як справедливість ніколи не може бути по стороні білих або чорних, вона або є або відсутня. А громадянам України нав’язується думку про паралельне існування мінімум двох, трьох, чотирьох або і більше правд і справедливостей.

Чи був Голодомор 1932-33 р. геноцидом не є проблемою для польського суспільства, для українського це проблема. Те, що Україна незалежна держава, однією з перших визнала „ворожа” Польща. (чи варто згадувати, що для частини населення України власна незалежність становить проблему???). Також для Польщі не є проблемою, вже протягом 17 років провадити про-українську політику не тільки у Європі, але й у світі. Для України важко провадити навіть про-укараїнську політику.

Суспільна думка нашого західного сусіда ніколи не була роздерта між вибором на Захід чи Схід, поляки чітко знали і знають чого хочуть від історії та майбутнього. На відміну від нашого суспільства, яке ніколи не було єдиним у виборі ані політичних, ані історичних цілей. Визнання Голодомору геноцидом не сприйнято суспільством однозначно, інтеграція в Євроатлантичні структури також, ОУН-УПА герої тільки для вибраних, Православні церкви теж поділені на наших і ніби наших, мова, коаліція, Дніпро майже все на Україні поділені на дві частини, а деколи і на три. Може це національна риса??

Та я питаю, чи частина України, а саме так є у випадку поглядів пана Червака, має право докоряти Польщі у бажані вшанувати пам’ять невинних жертв Волинської різанини???

Обурює, що є люди які готові нагнітати істерію між двома братніми народами коштом своєї власної думки. Обурює те, що не маючи консенсусу у власному домі намагаємось когось повчати.

Кожний народ має право до вшанування власної історії, але кожний народ має обов’язок до визнання своїх історичних злочинів. Нажаль наша спільна історія з Польщею має трагічні сторони. І цей трагізм не лежить тільки по одній стороні, бо підчас війни немає добрих і злих, війна не вибриє засобів, а люди проявляють як найгірші сторони, так і найкращі, війна найгірше, що трапляється у житті людини. Тому ганьбою було б приховувати факт Волинської різанини, що мала характер етнічної, але ще гіршим є відбирати людям право до пам’яті про цю трагедію, бо саме так чинять тоталітарні режими.

Потрібно розуміти, що підрахунок хто кого більше вбив не є конструктивними, так само як не можуть бути результативними слова поєднання та примирення, що виголосили двоє посткомуністів та любителів випити, підчас 60 річниці Волинської трагедії.

Чи може, для пана Червак Кваснєвський та Кучма моральні авторитети, що спроможні поєднати народи??? Не потрібно помпезних відкриттів пам’ятників та трагічних промов із вуст, що ніколи не казали правди. Потрібна визнання того, що є правдою, якою б вона кривавою не була. Тому саме це має бути зроблено дійсними лідерами націй, нажаль таких не видно.

Та болить інше, що в України певна політична опція бажає видати свою думку, за думку всього народу. Болить те, що не розібравшись у власній історії, яка сповнена кривавих і трагічних сторінок, у нас так просто вказується на біле та чорне, а політики так просто спекулюють на болісних сторінках історії, які пережили наші діди. Болить те, що ми не в стані визнати, що також здатні на расизм, антисемітизм та фашизм. Болить те, що діти в школах вчать декалог Міхновського.

Але найприкрішими є слова пана Червака, що „Можна не сумніватися, що у Львові, інших містах західної України, Києві знайдеться чимало людей, яким є що згадати, коли йдеться про українсько-польські історичні суперечки”.

В Польщі теж є свої ура-патріоти, але чомусь там прийнята говорити про позитивне співробітництво та плани на майбутнє, а не підігрівати взаємну ненависть, бо від школи до університету навчають, що Україна це незалежна держава, а українці це не відмінність росіян, а окрема нація. Для того, щоб так було причинилися найславніші польські інтелектуалісти Єжи Гедройц, Владислав Бартошевський, Іван Павло ІІ, вони лікували хворі амбіції та національні комплекси поляків.

Тому зовсім не стосовним видається увага пана Червака щодо пам’ятник Львівським Орлятам, на тлі відновлення пам’ятника Катерині ІІ або монументів Леніна чи Дзержинського. Чому така жовч та ненависть?

Пам’ятник дітям (середня віку оборонців 15-18 років), які захищали місто, якого вже немає. Так Львову і Кресів вже давно немає вони зникли разом із кордоном по Бугу та ешелонами переселенців у 1945 році. Польського міста Львів немає і за це треба „дякувати” Сталіну. Полякам залишились тільки спогади та бажання приїжджати час від часу у підупалі краї свого дитинства. Чи це комусь заважає???

Мені видається, що нам потрібно не нагадувати хто, кому і за скільки, що винний. Нам потрібно розібратися у своїх героях! Та дійти консенсусу принаймні у деяких питаннях внутрішньої політики, та розібратися у тому, що ми пам’ятаємо і кого шануємо.

Окремо варто відзначити, „факт антиукраїнську істерії у Польщі”, рік тому не було закрито україномовної ТВ-студія, яка функціонує за податки поляків, оскільки це було б не гарно по відношенню до української меншості. Чи наприклад відділи україністики в Варшавському, Ягелонському та інших університетах це свідоцтво польської пихи і українофобії. Цікаво де ще так підтримують українську мову і культуру?

Тому пропоную бути більш обережними у висновках та коментарях стосовно інших, якщо навіть свої не переконані у раціях стосовно героїзмові воїнів ОУН-УПА

З’явившись у ХІХ ст.., нації заповнили кров’ю все ХХ ст.., на моє особисте переконання, національну гордість потрібно будувати на сильній економіці та спортивних досягненнях, а не на історичних спекуляціях кому більше болить.

Україна і Польща мають спільну історія і не варто у ХХІ ст.. рахувати хто і кому, більше, завдав шкоди, варто будувати спільне майбутня для того, щоб не повторювались злочини минулого. Саме таким, спільним майбутнім має бути Євро 2012.

Друга Мова, як факт.

Дискусія про другу державну мову виглядає як підігріті пельмені, ніби то саме, що було вчора, але вже не смакує, як за першим разом. Проте в умовах постійного подорожчання продуктів відігріти вчорашнє необхідно.

Дебатування стосовно необхідності та актуальності впровадження другої державної мови ніколи не була дискусією із площини світогляду та ідеології. Адже обидва явища зникли з політичного простору так там і не з’явившись.

Питання другої державної мови подається нам як вибір керенку розвитку у геополітичному плані. Агітація за або проти розгортається у площині політичного радикалізму та популізму одночасно. У країні, що від моменту проголошення незалежності переживає кризу у всіх сферах життя питання мови є одним із найгостріших.

Пропонував би, для відмінності, розглянути питання мови очима не громадян України. Як проблема двомовності бачиться з-поза .

ЗА-КАРДОН

Вже майже рік як я проживаю поза Україною. Маю можливість до спілкування із великою кількістю людей з різних країн світу від Бразилії до Японії та Африки. Мова спілкування у цьому контексті характеризується тільки і виключно як комунікативний засіб, за кордоном мова завжди інструмент, нажаль в середині країни мова може бути засобом до будови політичного капіталу.

Потрібно сказати, що друга мова для білінгвістичних та полілінгвістичних країн є мовою колишньої імперії. Так є в країнах колишньої Югославії де де-факто всі знають і розуміють сербську, так є в майже у всіх країнах Африки так є в Фінляндії і Ірландії.

Для кожного громадянина України російська мова є так чи інакше мовою колишньої імперії. Оскільки дивно собі уявити спорідненість між мешканцями Запоріжжя і Ферганської долини. Я не заперечую наявність росіян в Україні чи російськомовних українців. Я стверджую, що російська мова на теренах колишнього СРСР включаючи країни Балтії є тільки і виключно засобом комунікації колишніх народів „єдіного і неделімого”. Адже так само майже кожен молодий громадянин Індії знає англійську мову добре чи погано це в умовах глобального ринку ???. Або нещодавня конференція по уніфікації португальської мови, яка стала тепер більш бразильською. Для нас більш наочним буде приклад країн неіснуючої Югославії. Майже кожен, від Словенії до Косова, говорить сербською мовою. Тому для слов’янина, який принаймні трохи знає ще одну слов’янську мову (не обов’язково сербську чи російську), порозуміння на Балканах не складатиме труднощів. Іншою стороною медалі ідеї „Імперської Мови” є можливість навчання молодих людей з Африки у Франції чи Британії. Мова імперії звузила світ до одного знаменника. Мова імперії збагатила нас ще однією культурою (при умові, що ми знаємо свою). Та дискусія про те яка імперія краща і яка по собі що доброго залишила буде напевно не етичною.

Для України російська мова є, і напевно надовго залишиться, другою мовою. Оскільки більшість іноземних бізнесменів, що вчили українську мову відмовились від неї, як не конкурентної у порівнянні із знанням російської. Знайомий чех, вибір мов аргументував просто: англійський вивчаю, щоб розмовляти на Заході, а російський для того, щоб говорити на Сході. Факт знання російської мови в Україні для іноземця у нікого не викликає сумнівів. Будь-який порадник для подорожуючих по Україні виданий закордоном говорить про те, що знання російською мови є достатньо для комунікації. Мова це засіб для комунікації, а не політики. Діти китайських дипломатів в Україні вивчають англійську та російську мову.

Україну і Словенію не пов’язують тривалі зв’язки а ні велика подібність крім колоніального минулого. Посольство цієї республіки було відкрито у Києві цілком недавно, а на всю Словенію є тільки один дипломований перекладач із української мови. Тому для громадянина України, який укладає шлюб у цій країні на церемонію запрошується перекладача з російської мови. Хіба це не виразний приклад того, яка мова є другою для громадян України. Але прошу повіріти, що злих інтенцій там не було у країні де година праці є найвищою серед країн центрально-східної Європи важливим є результат та діяльність а не політична суперечка хто має стародавнішу історію. Важливим є теперішне.
Цікаво чи Партія „Свобода” сприйме дії Словенського ЗАГСу як загрозу для української думи та свідомості, а Партія Регіонів проголосить Словенію першою країною, що визнала в Україні російську мову, як другу державну і буде вимагати від МЗС, щоб дипломати у Любляні говорили виключно сербською!

Мова чи язік???

України продовжує бути складовою імперії, так буде продовжуватися настільки довго настільки економіка найбільшої європейської держави буде переживати переманену кризу та падіння. А громадяни України будуть їздити без віз тільки у країни СНД і то не всі.

Знання ж російської мови не є для українців жодним позитивним фактом без знання ще однієї мови. Оскільки мова потрібно для того, щоб засвідчити свої знання, симпатії або ненависть та нічого цього ми як народ не зробимо поза межами України, якщо не будемо говорити мовою нашого співрозмовника.
А наш діалог з російськомовним співрозмовником вже і так достатньо довго триває, щоб у ньому сказати щось нове.

Тому пропонував би факт, другої державної мови визнати як такий, що доконався незалежно від нашого бажання і небажання. Натомість пропоную впровадити на конкурсній основі ще одну загальнообов’язкову мову тієї держави, уряд якої погодиться про спонсорувати її вивчення в Україні. Хтозна, може будемо вчити арабську і отримаємо нескінчений запас нафти та право до еміграції в ОАЄ, або після вивчення китайської будемо єдиною державою посередником у розмовах із Піднебесною!

Але не варто, законодавчо надавати російській мові статус державної, мій друг, з Білорусі, розповів байку про те, як американський дипломат приїхавши до Мінську і мав проблеми, оскільки більшість чиновники чомусь не розуміло його, коли він говорив . . . по-білоруськи.

пянству бой трезвості герл))))))

да, цього дня так нічого не можна було написати бо як-то кажуть алкоголь все таки взяв своє і здолав не тільки мене, а ще пару людей. Та і що можна говорити тут.
п’янству бой і тому ми його б’ємо при цьому досить таки успішно. І цей бой ми проводимо не на самоті, а із міжнародною компанією. Мене цікавить і вражає інше алкоголізм серед освічених людей, що і професор і грузчик із гастронома „морозівській” однаково п’ють гірку.
Люди знаходяться на різних соціальних та будь-яких інших ступенях. Вони здавалося б ніколи не пересікалися б між собою, вони такі різні, але екзестенційний надрив від відчуття власного буття ля, ля, ля вони переживають однаково пристрасно та однаково гірко заливаються. І годі у цьому шукати якусь велику матерію, всі ми люди і ніщо людське нам не чуже.
Прикро інше, що ніщо крім людської волі не впливає на діяльність людини і жодні обставини не якісь химери. Людина спроможна ставити чоло, найгрізнішим проблемам, що її зустрічали проте ніщо не є таке тривке як людська воля.

u варшаві холодно

ось пару дні як похолодало і досить серйозно похолодало. Пішов навіть сніг, було прикольно йшов сніг лапатий лапатий, і стояла палац культури та науки в цьому лапатому снігу. І не було морозу просто пішов сніг я навіть вирішив пройтися трохи погуляти та походити трохи більше чим треба було. Погуляв під снігом та вітром. Але було класно. Я взагалі люблю гуляти містом особливо якщо є де гулити. Це має бути вулиці та місця де приємно перебувати та вертатися. А ще коли дізнаєшся що на ціх місцях все було інакше і виглядало все по іншому. Люблю Варшаву із усіма її висотками та ці киви і не дуже цікавими речами. Такими як парки та ж/д вокзал. Та більше мені подобається бродити по вилицях. Дивитися на вітрини та на людей. Вокзал проте теж цікаве місце спостерігати. Та в ночі там надиво мало людей навіть різного ґатунку пияків теж мало вони кудись всі ховаються невідомо куди. Проте я і не досліджував куди вони ховаються та зрештою мабуть і знати то я не хотів би куди вони ховаються!
Що ще цікаво на варшавському двірці (саме так воно якось краще звучить і розуміється, це слово відображає всю глибину та насиченість цього місця двірець, проте з іншого боку двірець у мене асоціюється завжди із тим, що стоїть у Львові.) та зрештою двірець то є двірець він відкриває, він приймає тут все починається і як це не патетитично тут все для декого і закінчується. Таке воне життя, так ось в Варшаві на двірці центральному цих товаришів що тут закінчують життя якось не так багато як могло би бути, і що ще цікавіше вони не кидаються у очі так відразу як наприклад на інших двірцях. Ще вони люблять сидіти на лавочках біля палацу культури, пити пиво і курити, а поліція любить підходити та починати довгій розговор із ними. Мене так дивує ті знають, що там ті там сидять і будуть сидіти і що ні як н аних не вплиниш, а проте всі грають у цю дивну гру. Ще цікав річ коли виходиш або ідеш на поїзд у Варшаві завжди мусиш пройти через довгу підземельну кишку, чесно кажучи вона мені подобаться, там одні із тих дешевих магазинів у яких можна купити все і вся. і особливо не перейматися нічим. Ще там завжди дивні запахи. Всього кави, кебабу, людей та потягів.
Куча різних людей проходить там за один день, а залишається все і так у власті постійних мешканців. Двірці скрізь різні та мають свої особливості та людей цікавих і не дуже! Мені подобається у Варшаві те що це все під землею, і ти завжди пройдеш так довго кишкою тою, купиш газету ідеш ідеш аж ось воно твій вихід і ти дивишся і думаєш да заїбіста та Варшава. Бо ти довго їхав чекав і тут ще під землею ходив і нарешті ти всю подорож свою зоробив ну і ідеш по місту.